Огляд поразки української збірної від Чехії в рамках Ліги націй.

Валерій Василенко - про неозвучену відставку головного тренера збірної України

Після поразки в Тбілісі з рахунком 1:4 головний тренер чеської збірної Іван Гашек зазначив, що у разі невдалого виступу команди в матчі проти України, "його присутність тут буде зайвою".

Ось так прямо і по-чоловічому фахівець говорив про свою відставку. Причому я в цьому абсолютно не сумніваюся, розмова про можливу відставку Гашека була спровокована не тільки, або навіть не стільки розгромом від збірної Грузії, а насамперед провалом на Євро-2024. Там, нагадаю, чехи посіли останнє місце у групі.

Нині можна було б пащекувати і проводити паралелі. Мовляв, нічого не нагадує? Але я цього робити не буду, адже й так усе шите білими нитками: ситуація з Гашеком та його командою як дві краплі води схожа на ситуацію з Ребровим та збірною України. З тією лише різницею, що наш тренер не знайшов ні прямоти, ні мужності заявити про те, що "йому тут робити нічого".

Сергій Ребров насправді мав би піти у відставку ще після результатів Євро-2024. Проте, замість цього, він отримав одностайну підтримку від УАФ. Також не буду зупинятися на тісних зв’язках президента нашої футбольної асоціації з першим віце-президентом і водночас головним тренером національної збірної. Андрій Шевченко, безумовно, не є Лі Кун Ю, і він навряд чи вирішить проблеми українського футболу, просто відправивши трьох своїх друзів за ґрати.

Проте в даному випадку причина не в Андрію Миколайовичу. Я переконаний, що справжня проблема полягає у Сергію Станіславовичу. Я завжди сприймав його як компетентного спеціаліста, як у ролі гравця, так і на тренерській позиції. Більше того, я був впевнений, що підтримка кандидатури Реброва, яку здійснював тодішній голова федерації Павелко, є єдиним розумним виходом з ситуації, що виникла після демаршу Шевченка.

Проте з моменту вступу на посаду головного тренера головної команди країни Сергій Ребров змінився. Минув лише рік, і замість адекватної, розумної людини особисто я бачу двоєдину тінь Олега Блохіна та Олександра Петракова. Зарозумілість, відмазки, перекладання провини, ухиляння від відповіді. Що, по-справжньому токсичне, це крісло головного тренера збірної?

Чи проблема все-таки не в кріслі, а в людині?

Тоді мені незрозуміла ця метаморфоза з Ребровим. І в даному випадку мені не за себе прикро, а за людину, яку я щиро вважав за адекватного професіонала. Що з ним сталося, га?

Нехай у тебе не склалося на Євро, з ким немає. З іспанцями хіба. Але треба було бодай об'єктивно "сповідатися". Ребров обіцяв, що проведе публічний аналіз виступів збірної на ЧЄ-2024. Але цього не зробив. Мовляв, була ж прес-конференція у Будинку футболу, цього достатньо. Цього недостатньо.

Не зумів чи не захотів Сергій Станіславович ретельно підійти і до питання вибору футболістів на новий ігровий цикл - до матчів Ліги націй. Вибір було проведено формально. У цьому тепер уже немає жодної краплі сумнівів. Як немає і краплі сумнівів у тому, що викликані Ребровим гравці не стали битися за свого тренера. Не кажучи вже про таку "дрібницю", як боротися за свою країну.

Після поразки від Албанії Ребров розніс гру своєї команди у захисті. Хоча нещодавно публічно заявляв, що критикувати своїх підопічних, перекладаючи на них провину, це неправильно.

Я не хочу порушувати істину: після поразки від Албанії головний тренер збірної України зробив певні висновки. У будь-якому випадку, у матчі проти Чехії ми не продемонстрували навіть апатії, хоча б безнадії. Але, чорт забирай, цього недостатньо! Цього явно замало, якщо ми говоримо про справжню національну команду, про обличчя нашого футболу.

Чесно кажучи, мені не хочеться більше бачити такі обличчя. Мене втомили ці обличчя, ці морди. Вибачте за мою відвертість, але я не можу терпіти самовдоволених, цинічних і зажерливих людей, які звикли жити у своїй паралельній реальності - будь то під час мирного життя чи війни. Їм все одно, адже вони в своїй "бульбашці". Вони насолоджуються життям у Лондоні, на Мальдівах, в Instagram, на розкішних автомобілях і в барбершопах. Їм немає діла до нас і до всіх, хто знаходиться по той бік цієї "бульбашки", хто жертвує останніми гривнями на чергові збори. І їм також байдуже до нашого бідного футболу.

Отже, в цій ситуації я можу лише висловити свою думку подібним чином. Я також не відчуваю до вас жодного інтересу — ви виглядаєте самовдоволеними, цинічними та жадібними...

Однак, поряд із цим, я все ще зберігаю в собі наївну віру, що в нашій країні існують футболісти, яким небайдужа форма в кольорах нашого національного прапора. І що такі гравці незабаром з'являться в основному складі збірної.

Під наглядом нового наставника. Людини, для якої ні престижна посада, ні велика зарплата не стануть перепоною. А ось наш теперішній тренер, ймовірно, вже залишився позаду...